Як Хрущов покарав однопартійців за знищення напередодні німецької окупації підприємств Кременчука

Олександр Христенко, журналіст, краєзнавець

За радянських часів в історико-краєзнавчій літературі замовчувалось серпневе 1941-го року розпорядження місцевої влади знищити напередодні німецької окупації низку об’єктів життєзабезпечення Кременчука. Перекази про нього можна було почути, хіба що, від старожилів, які пережили лихоліття Другої світової війни в окупованому нацистами місті.

Першими, хто 1990 року оприлюднив на той час ще нерозсекречені документи радянських органів державної безпеки були колишній керівник Кременчуцького міськвідділу УКДБ УРСР по Полтавській області В.І.Матвієнко й доктор історичних наук, професор Л.І.Євселевський [8, арк.2], який ще раз повернувся до цієї теми 1993 року в одному з досліджень воєнної історії Кременчука [6, арк.14-16].

З того часу, відтворюючи події на Полтавщині періоду Другої світової війни, історики обов’язково згадують про справжню драму, яка в серпні 1941 року відбулася в Кременчуці [15]; [17]; [5]. Усі автори використовують матеріали кримінальної справи №11079, що зберігається в Службі архівного забезпечення Управління Служби безпеки України в Полтавській області (САЗ УСБУ). По ній проходять п’ятеро керівників органів влади обласного й міського рівня, міськвідділу НКВС, а також двоє директорів кременчуцьких підприємств. Їх було обвинувачено в тому, що під загрозою німецької окупації вони поспіхом прийняли необґрунтоване рішення знищити декілька важливих народногосподарських об’єктів міста. Так, у ніч з 9 на 10 серпня 1941 року в Кременчуці було спалено, зруйновано, виведено з ладу чавуноливарний і механічний цехи машинобудівного заводу імені Сталіна (сучасне ПрАТ «Кредмаш» – примітка автора), міську електростанцію, швацьку, трикотажну, макаронну фабрики, два борошняних комбінати, заповнений 40 тонами зернофуражу елеватор, торгову базу міськторгу, склади з сировиною й готовою продукцією. Орієнтовні збитки державі склали десятки мільйонів радянських рублів [10, арк.169].

Віддавши наказ, причетні до його реалізації посадовці покинули напризволяще палаюче місто й евакуювались з Кременчука. Вони навіть не пересвідчились, що директори тютюнової Ю.І.Спектор і махоркової фабрики Я.С.Єфімов на свій страх і ризик саботували виконання їхньої волі. Тим самим було збережено для фронту 90 вагонів сировини і 11 вагонів готової продукції, а виробниче обладнання евакуйовано в Свердловськ [9, арк.2].

Діставшись наступного дня в Полтаву, організатори знищення підприємств Кременчука потрапили на доповідь Першому секретарю ЦК КП(б)У М.С.Хрущову, який на той час уже володів інформацією, що німці не наважилися сходу форсувати Дніпро й продовжувати наступ на Кременчук. Звинувативши своїх однопартійців у самовільному залишенні бойових позицій, М.С.Хрущов, як член Військової Ради Головного командування Південно-Західного напрямку, доручив органам НКВС дати правову оцінку ситуації.

Слідство по справі тривало менше місяця. 6-7 вересня 1941 року в Харкові військовий трибунал військ НКВС Київського військового округу на своєму закритому засіданні засудив секретаря Полтавського обкому КП(б)У В.П.Коротченка, секретаря Кременчуцького міському КП(б)У Р.К.Котлика, голову міської Ради Г.С.Лагна, начальника міськвідділу НКВС Г.Ф.Фоміна до 10 років, а начальника міськвідділу міліції Ю.Д.Коффе, директора заводу імені Сталіна П.Г.Донічева й начальника бази управління Держрезервів Б.В.Фурманського до 5 років виправно-трудових таборів. Водночас, враховуючи позитивні характеристики засуджених, а також їхній статус військовозобов’язаних, трибунал постановив відтермінувати виконання вироку до закінчення війни, направивши фігурантів справи в діючу Червону Армію. При цьому засудженим було роз’яснено, якщо вони проявлять себе «стійкими захисниками соціалістичної Батьківщини», за поданням командування, суд може звільнити їх від виконання покарання [1, арк.211].

Досліджуючи події серпня 1941 року в Кременчуці, автори передусім приділяли увагу висвітленню їх трагічних наслідків. Утім мотиви, якими керувались посадовці, віддаючи згубне розпорядження, звужувались до «незнання обстановки», «легкодухості», «боягузтва», «паніки», «розгубленості», на чому наполягали слідчі НКВС ще в серпні-вересні 1941 року. Тож зараз, з використанням нових історичних джерел, видається можливим спробувати, принаймні на рівні припущень, знайти відповіді на питання, які дозволять розширити уяву про причини й обставини прийняття цього фатального рішення.

Насамперед варто оцінити, наскільки чіткими й недвозначними були керівні нормативно-правові акти щодо порядку евакуації й знищення промислових об’єктів міста. Як відомо, у відредагованій особисто Й.В.Сталіним Директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 року (далі Директива – примітка автора) йшлося про завдання «створити нестерпні умови для ворога». Зокрема: «При вимушеному відході частин Червоної Армії … підривати мости, дороги, пошкоджувати телефонний і телеграфний зв’язок, підпалювати склади і т.д.». Містилась також пряма вказівка: «… хліб і пальне, яке не можна вивезти, має безумовно знищуватись» [2, арк.217-220], що не було емоційною опискою вождя. Цю ж вимогу Й.В.Сталін дослівно повторив у відкритому радіозверненні до радянського народу 3 липня 1941 року.

Однак при виконанні Директиви відразу ж виникли проблеми. Вже 9 липня 1941 року М.С.Хрущов звернувся до ЦК ВКП(б) з проханням «більш точно визначити, коли знищувати майно МТС та інше обладнання, яке не можна вивезти». Він запропонував надати право місцевим органам влади за погодженням з військовим командуванням самостійно приймати рішення про знищення всього «цінного обладнання на заводах, хліба на складах, товарів, які не можна вивезти» у разі наближення противника до умовної 100-150 кілометрової зони. Одночасно М.С.Хрущов висловив пропозиції щодо застосування диференційованого підходу, яку техніку знищувати негайно, яку переганяти вглиб країни, яку передавати на потреби частин Червоної Армії тощо. Так само пропонувалось діяти з продуктами харчування (зерном, борошном, м’ясом, салом), якусь частину вивозити за 100-150 кілометрову зону, а щось передавати військовим частинам, госпіталям, лікарням, мешканцям міст тощо [11, арк.206-207]. Проте ініціативу ЦК КП(б)У Й.В.Сталін не підтримав. Він розкритикував пропозицію щодо 100-150 кілометрової зони, оскілки «це може деморалізувати людей і викликати в армії й серед населення настрої обов’язкового відходу замість рішучості чинити опір ворогові». Від імені Державного Комітету Оборони Й.В.Сталін зобов’язав починати евакуацію техніки лише в районі «70-верстової смуги від фронту» (75 кілометрів – примітка автора), категорично заперечивши роздачу майна частинам Червоної Армії. Він побоювався, що в такому випадку «війська перетворяться на банди мародерів». Й.В.Сталін також заборонив підривати електростанції, водопроводи, заводи, доручивши знімати з них обладнання, без якого ті втратять можливість функціонувати в звичному режимі. Підривати мости було дозволено лише у разі «відступу наших частин на лівий берег Дніпра». Теж саме стосувалось загрози захоплення противником складів, особливо артилерійських [12, арк.207-208].

Як бачимо, станом на серпень 1941 року думки вищого політичного керівництва держави щодо механізму реалізації Директиви були далеко неодностайними. А більшість представників місцевих органів влади, вочевидь, так і не дізнались про зміст дискусії М.С.Хурщова з Й.В.Сталіним. Як наслідок, на рівні обласного управління НКВС не було навіть складено переліку народногосподарських об’єктів, які підлягали першочерговому мінуванню й знищенню шляхом підриву. Це стверджував лейтенант держбезпеки А.Маградзе, який в період з 10 по 28 серпня 1941 року за дорученням керівництва НКВС УРСР перебував у Полтаві й Кременчуці. «Жодну диверсійну групу, а також жодного з одинаків не було забезпечено вибуховими речовинами. Начальник обласного управління НКВС тов. Бухтіяров такий стан пояснює, по-перше, відсутністю вибухівки, а по-друге, відсутністю промислових підприємств, які необхідно було підривати», – доповідав він рапортом про результати інспекції [14, арк.274-278].

Друге важливе питання, чому серед засуджених опинився другий за статусом у партійній ієрархії секретар Полтавського обкому КП(б)У В.П.Коротченко?

Згідно з матеріалами кримінальної справи, щойно виникла загроза окупації Кременчука, бюро Полтавського обкому КП(б)У прийняло рішення відрядити в місто цілу групу відповідальних працівників на чолі з секретарем по промисловості В.П.Коротченком. До неї також увійшли секретар ОК КП(б)У по транспорту А.О.Бураковський і завідувач промисловим відділом Гаркуша. «Група Коротченка» отримала завдання допомогти міському партії організувати евакуацію промислових підприємств міста. Після їхнього приїзду в Кременчук міська влада фактично втратила важелі впливу на процеси, що відбувались у місті. Центр прийняття рішень перемістився до представників ОК КП(б)У, які своїм головним завданням, хоча в матеріалах кримінальної справи про це не йшлося, вочевидь вважали забезпечення своєчасного демонтажу, вивезення в тил країни обладнання й документації об’єктів оборонного значення.

Передусім, це танкоремонтний завод для частин Київського Особливого військового округу, будівництво якого здійснювалось згідно з Постановою Комітету оборони при РНК СРСР від 13.12.1938 року №5186/ко [3, арк.137-138]. Крім цієї новобудови, починаючи з 1940 року, на околиці Кременчука, в районі Піщаної гори зводились корпуси виробничої бази й житло для майбутніх працівників заводу алюмінієвого лиття № 485 (поштова скринька №20) Народного комісаріату авіаційної промисловості [16, арк.6]; [18, арк.87]. Важливе оборонне замовлення 1939 року отримав також Кременчуцький завод імені Сталіна «Головбудмаш» Наркомату загального машинобудування СРСР. Йому доручалось організувати виробництво БЗ-35 (бензозаправника – 35) і АО-10 (авіаційних осколочних бомб – 10 кг) [4, арк.231-232]. Крюківський вагонобудівний завод випускав платформи й вагони для військових перевезень, а в евакуації зміг швидко налагодити виготовлення авіаційних фугасних бомб [7, арк.117].

Зараз неможливо з’ясувати, наскільки ефективною виявилась допомога «групи Коротченка» керівникам міської влади, директорам заводів і очільникам підрозділів залізничного вузла в організації евакуації. Але фактом залишається те, що ціною неймовірних зусиль в Перм було вивезено Крюківський вагонобудівний завод, в Курган завод імені Сталіна, в Свердловську область завод № 485. Після успішного завершення евакуації оборонних підприємств міста полтавські посадовці мабуть вирішили, що головну мету їхнього відрядження в Кременчук досягнуто. Відтак рішення про знищення низки необоронних, тобто «другорядних» підприємств, вони приймали з відчуттям уже виконаної місії.

Позаяк офіційна посада, яку серед направлених у Кременчук партпрацівників обіймав другий секретар обкому КП(б)У В.П.Коротченко була найвищою, ключова роль при ухвалені рішень також належала йому. Не випадково за результатами слідства В.П.Коротченка було засуджено до найсуворішого покарання – 10 років виправно-трудових таборів, тоді як секретар ОК КП(б)У А.О.Бураковський і завідувач відділом Гаркуша відбулися виключенням з партії [15, арк.24]. Переглядаючи в квітні 1964 року матеріали кримінальної справи, військова прокуратура Київського військового округу визнала визначену йому міру покарання виправданою, зазначивши, що «замість допомоги в наведенні порядку в місті… Коротченко вносив дезорганізацію» [13, арк.234].

І нарешті, чому рішення про знищення кременчуцьких підприємств було реалізовано саме в ніч з 9 на 10 серпня 1941 року? Здолавши кількаденний героїчний опір Кременчуцької дивізії народного ополчення, німецькі загарбники зранку 9 серпня 1941 року повністю заволоділи Крюковом – правобережною частиною Кременчука.

Лише частині вцілілих ополченців під прицільним вогнем противника пощастило на катерах, човнах, підручних плавзасобах і навіть вплав переправитись через Дніпро. Розповідаючи про загибель своїх товаришів, вони ділились враженнями про силу й міць німецької зброї. Тим часом, закріпившись на висотах правого берега, загарбники почали масований обстріл Кременчука з артилерії, почастішали авіаційні нальоти ворожих бомбардувальників, що нагадувало підготовку до наступальних дій. По місту поповзли чутки, що противник, попри зруйнований міст, уже розпочав форсувати Дніпро. Внаслідок ворожих обстрілів лівобережну частину Кременчука охопило полум’я, пожежа спровокувала панічні настрої серед населення. У декілька разів збільшився людський потік біженців, які намагалися виїхати вглиб країни.

За таких надзвичайних обставин перед «групою Коротченка» й очільниками Кременчука постала нелегка задача. Треба було протягом дня зібрати й проаналізувати інформацію про оборону міста, а потім терміново прийняти одне з двох взаємовиключних рішень, розпочати знищення чи навпаки, вжити заходів щодо збереження державного майна, яке не вдалося евакуювати. Перебуваючи під слідством, арештовані визнавали, що вчинили необачно, проявили поспішність, передчасно віддаючи розпорядження про підпал, знищення й виведення з ладу низки підприємств. Вони погоджувались із висунутими звинуваченнями, що «не вжили заходів аби зв’язатися зі штабом і областю для інформації й отримання вказівок, як діяти». Між тим, матеріалами справи не підтверджується, що слідство досліджувало питання, чи могли обвинувачені в будь-який доступний спосіб з’ясувати через ОК КП(б)У або командування військових частин Південно-Західного напрямку реальність загрози Кременчуку. Нібито там був провидець, який знав наперед про рішення ворога утриматись від форсування Дніпра і що червоний прапор майорітиме над містом ще місяць, аж до 9 вересня 1941 року?

Звичайно, історія не має умовного способу, але якби В.П.Коротченко, очільники міста К.Р.Котлик і Г.С.Лагно, директори підприємств П.Г.Донічев і Б.Р.Фурманський, а також керівники міського відділу НКВС Г.П.Фомін і Ю.Д.Коффе, віддавши наказ не втекли з Кременчука, їх могли покарати менш суворо. А так, правом на звільнення пощастило скористатися лише колишньому голові Кременчуцької міської Ради Г.С.Лагну. З тюремної камери його направили в розпорядження Харківського військкомату, а звідти в розвідувальний батальйон 246 стрілецької дивізії. За виконання бойових завдань у тилу ворога й на передовій командування дивізії 1942 року порушило клопотання про звільнення Г.С.Лагна від відбуття покарання, яке 3 серпня 1943 року задовольнила виїзна колегія Верховного Суду СРСР. Натомість усі його товариші по нещастю загинули на фронтах Великої війни.

У травні 1964 року Г.С.Лагно звернувся до прокурора Полтавської області: «Вважаю, що я свій обов’язок у Вітчизняну війну виконав і виконав самовіддано й чесно… Прошу Вас порушити клопотання перед судовими органами про … реабілітацію мене, як невинно засудженого. Не прийняли б ми рішення про знищення залишків матеріальних цінностей, усе б залишилось ворогові і нас би тоді звинуватили як зрадників Батьківщини» [8, арк.222-223]. Однак прокуратура залишилася невблаганною й не задовольнила прохання Г.С.Лагна про реабілітацію.

Список використаних джерел
⦁ Вирок по справі від 7 вересня 1941 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079. Т. 1.
⦁ Директива СНК СССР и ЦК ВКП(б) от 28 июня 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1991. № 6.
⦁ Доповідна записка заступника наркома внутрішніх справ УРСР М.Горлинського секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку про будівництво танкоремонтного заводу в м.Кременчуці. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р.: документи ГДА СБ України / Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. 2-ге вид., перероб. Ч.2. Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. 608 с.
⦁ Доповідна записка заступника наркома внутрішніх справ УРСР М.Горлинського начальнику ГЕУ НКВС СРСР Б.Кобулову про стан виготовлення спецпродукції на заводі імені Сталіна в м.Кременчуці. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р.: документи ГДА СБ України / Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. 2-ге вид., перероб. Ч.2. Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. 608 с.
⦁ Друга світова війна 1939-1945 Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи: У 3 кн.-Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії / Автори-упорядники: О.А.Білоусько, Т.П.Пустовіт, В.Я.Ревегук. Полтава: «Полтавський літератор», 2020. 1520 с.
⦁ Євселевський Л.І. Кременчук в роки Великої Вітчизняної війни. До 50-річчя визволення Кременчука від німецько-фашистських загарбників Кременчук, 1993. 44 с.
⦁ Євселевский Л.И., Пустовит П.Н.Крюковский вагоно-строительный. Очерк истории завода. Харьков: Прапор, 1967. 210 с.
⦁ Звернення Г.С.Лагна до Полтавського обласного прокурора від 11 березня 1964 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079.
⦁ Матвієнко В.І., Євселевський Л.І. Трагічні серпневі дні 1941-го. Кременчуцька зоря, 1990. 14 серпня. №90.
⦁ Обвинувальний акт від 3 вересня 1941 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079. Т. 1.
⦁ О порядке эвакуации и уничтожения имущества. Телеграмма ЦК КП(б)У от 9 июля 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1990. № 7.
⦁ Ответ на телеграмму из Киева. Телеграмма Государственного Комитета Обороны от 10 июля 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1990. № 7.
⦁ Постанова військової прокуратури Київського військового округу від 25 квітня 1964 року. САЗ УСБУ в Полтавській області Спр. 11079. Т.1.
⦁ Рапорт начальника 1-го відділення УНКВС УРСР по Тернопільській області лейтенанта держбезпеки А.Маградзе заступнику наркома НКВС УРСР Савченку. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.Ф-6696617. Т.5.
⦁ Ревегук В.Я. Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941-1945). Полтава, 2010. 288 с.
⦁ Спогади підпільника М.А.Лисенка. Науковий архів Кременчуцького краєзнавчого музею (НАККМ). Ф. 1. Оп. 1. Спр. 45.
⦁ Твердохліб М.Ф. Кременчуччина в роки німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр. Кременчук: Піраміда, 2000. 386 с.
⦁ Тихонов С.Г. Список оборонных предприятий. Оборонныепредприятия СССР и России. Москва. 2010г. URL: ⦁ https://oboron-prom.ru/index.php?do-static⦁ &⦁ amp;page-predpriyatiya-401-500⦁ &⦁ amp.