Незабутня кохана з Кременчука

Алла Гайшинська
директор Кременчуцького краєзнавчого музею

Життя його стало легендою в історії країн Південної Америки. У рідній Венесуелі один з найкрасивіших штатів носить його ім’я. Туристам, які приїздять до столичного Каракаса, обов’язково показують Національний Пантеон героїв Визвольної війни, де цій людині відведено чільне місце. На жаль, майже ніхто про нього не згадує у Кременчуці, – лише науковці музею під час екскурсії.

Звали його Франсіско де Міранда. Блискучий військовий, смілива і заповзятлива людина, він усе своє життя присвятив боротьбі за незалежність іспанських колоній.

У 80-х роках XVIII ст. Міранда, покинувши батьківщину, побував у Великобританії та Франції, сподіваючись на їх політичну й фінансову підтримку, а потім вирішив спробувати щастя і в Росії. Втім, потрапити на прийом до імператриці, та ще й мати з нею тривалу ділову розмову було ой як нелегко! Міранда не мав у Росії ні родинних зв’язків, ні впливових знайомих, а без цього годі було сподіватися на успіх задуманої справи. Міранді пощастило: майже випадково він познайомився з генерал-аншефом графом Суворовим, командиром Кременчуцького гарнізону. Ось так у листопаді 1786 р. дон Франсіско опинився у губернському Кременчуці, що готувався до зустрічі імператриці Катерини. Це був шанс зустрітися з царицею.

Суворов у властивій йому грубувато-жартівливій манері попередив 30-річного гостя: «Шановний друже, будьте обережні! Кременчуцькі панянки з біса вродливі, а порядки тут провінційні: варто двічі поспіль запросити кралечку на танець – і Вас уже вважатимуть мало не женихом!» Франсіско серйозно відповів: «У моїй країні правила пристойності ще суворіші. Але моя наречена – Венесуела. До того ж я приїхав не одружуватися, а з важливою місією».

Втім, Міранда, як і годилося світській людині, склав візити усім поважним мешканцям Кременчука і не пропускав жодного балу чи прийому.

Його поява справила неабияке враження, хоча кременчуцькі світські дами звикли до вродливих, вихованих, сміливих офіцерів. Але цей красень – креол!.. Він був такий ґречний, так чудово танцював, з ним так цікаво було розмовляти, він так захоплююче розповідав про далекі краї, які й не снилися домовитим кременчужанам! Саме з Мірандою з’явилася у Кременчуці мода на гітару: Франсіско, як зітхали романтичні панночки, «божественно» співав канцони та венесуельські пісні, перебираючи струни тонкими вправними пальцями без обручки. Одним словом, і юні панночки, і молоді дами ледь не умлівали від вогнисто-чорного погляду гостя і були ладні їхати з ним світ за очі, або, принаймі, стати його вчителькою російської мови, котру той старанно вивчав. У Міранди, незважаючи на це, склалися дуже гарні стосунки і з офіцерами, і з цивільними мужчинами, оскільки він не упадав за їхніми дамами, а просто був люб’язний і ввічливий, жодній не надавав переваги – як ми б сказали зараз, тримав дистанцію.

На ярмарку Міранда придбав гарну тканину, а кременчуцький кравець, якого всі називали просто Мося, пошив йому чудовий мундир, що вигідно підкреслив струнку фігуру. Міранда щедро нагородив умільця, а практичний майстер голки через декілька днів прикрасив свій будинок вивіскою «Майстерня Мойсея Соловейчика – особистого кравця графа де Міранди» і до кінця днів своїх залишався наймоднішим кутюр’є Кременчука.
До речі, його старший син Аарон завдяки тому, що батько став такою відомою у місті людиною, вступив до Кременчуцької музичної академії (першого вищого музичного закладу в Росії), причому відразу на два відділення – скрипки і вокалу, ставши, таким чином, першим у Російській імперії євреєм, який одержав вищу музичну освіту на батьківщині. Як повторював директор академії маестро Сарті, голос юнака цілком відповідав його прізвищу, а пальці були вправними, як у Томазо Альбіноні.

Отож, Кременчук не тямився від венесуельця, і всі були впевнені, що імператриці він сподобається та зможе виконати свою таємничу місію.

І раптом Міранда, всього кілька тижнів не дочекавшись приїзду вельможної гості, поспішно поїхав з міста, надавши здивованим і засмученим господарям не дуже переконливі пояснення про якісь надтермінові справи. У нього не було картярських чи інших боргів, він не був замішаний у жодному скандалі, тому чоловіки повірили у ділову причину від’їзду, а дами … дами шепотілися про любовну історію.

Що ж трапилося з Франсіско Мірандою у Кременчуці?

Якось напровесні 1787 р. на вулиці до дона Франсіско підійшла дівчина, схожа на покоївку з багатого дому, і подала йому невеличкий пакунок. На питання «від кого?» прошепотіла «Не велено казати» і побігла геть. Повернувшись до будинку, де квартирував, Міранда розгорнув пакуночок і побачив там запечатаний маленький конверт і напахчену мереживну хусточку з вишитою монограмою. Серце його забилося від радості та остраху: він упізнав аромат парфумів і здогадався, чиє ім’я означали дві вишиті літери «Т.П.» Він розумів також усю необачність вчинку власниці хустинки – адже вона ризикувала своєю репутацією. Франсіско мусив зізнатися сам собі, що понад усе на світі він хоче все своє життя дивитися у довірливі, чисті блакитні очі красуні. Та в його серці палала інша любов – любов до поневоленої вітчизни.

На балу у міського голови Степана Мількова Франсіско запросив на останній танець біляву 17-літню панночку у блакитному вбранні. Її відважний і водночас сором’язливий погляд все підтвердив: це вона написала листа.

– Я одержав від Вас пакунок. Скажіть, сеньйорито, чи знає Ваша матінка, що написано у листі?

– Ні, звичайно, – спаленіла його партнерка.

– Сеньйорито, я не смію знати таємниці, які Ви приховуєте навіть від своєї матусі! Я не міг собі дозволити прочитати цього листа, тому повертаю його вам. Дозвольте, я непомітно вкладу конверт у Ваше віяло. Будьте обережні, не впустіть. Не гнівайтесь на мене! Забудьте про все якомога швидше! Прощавайте!

Франсіско над силу глянув на дівчину, і в нього мало не підігнулися ноги. На юному обличчі були не образа, не гнів, а безмежне здивування, біль і розпач. Дівчина хотіла щось сказати, ворухнула зблідлими устами – і не зронила ні слова.

Під останні акорди музики Міранда ґречно поцілував дівочу руку, лише на одну мить довше, ніж годилося за етикетом, затримавши її біля вуст, і підвів красуню до матері. Потім уклонився всім і пішов, майже нічого не бачачи від сліз.

Більше він не бував на балах, а через декілька днів, нанісши обов’язкові прощальні візити офіційним особам та виписавши подорожнього листа, поїхав з Кременчука назавжди.

…Все це розповів своєму соратнику по боротьбі, а тепер і співкамернику Хосе Раміресу перший глава незалежної республіки Венесуели та перший її головнокомандувач, який помирав від тяжкої хвороби в одній з іспанських в’язниць.

– Я невдовзі полишу цей світ. Прошу Вас, аміго, покладіть до моєї домовини ось це, – і Міранда дістав з потайної кишені мереживний дамський носовичок. – Я втік від кохання, як дезертир з поля бою. Я не мав права її кохати, тому її любов не стільки порадувала, скільки злякала мене. Що я міг їй дати? Долю дружини вигнанця, а тепер і державного злочинця? Мій вчинок був правильним. Але, Боже мій, як болить мені серце за цим чудовим личком, за цими щирими очима!.. Я й досі її кохаю!

– Доне Франсіско, як її звали? – обережно запитав співрозмовник.

– Тридцять років я не смів уголос промовляти це ім’я, щоб жодним чином не зашкодити їй. Та тепер, мабуть, можна …

У своїх спогадах свідок останніх днів Франсіско Міранди написав: «Найбільшим і довічним коханням нашого шановного і дорогого генералісимуса була дівчина із засніженої Росії на ім’я Таті Анна із родини, здається, Подерейра, яка жила у дуже гарному місті з назвою Кременчук».

З іменем все зрозуміло – красуню звали Тетяна, Татьяна. А іспанізоване прізвище… Певніше за все, вона була з родини відомих у Кременчуці Поддерегіних. До речі, один з нащадків цього роду уславив своє прізвище у палаючій вогнем Другої світової війни Югославії. Але це зовсім інша історія.

Публікується за виданням: AVтограф, № 26 (972) 27 червня 2019 року