Яшлавуз-керман: «Нова фортеця» Кременчука в описі Евлії Челебі
Володимир Ейсмонт
У другій половині XVII сторіччя Кременчук вже твердо посідає роль важливого сотенного міста на Лівобережжі. 1661 року за наказом гетьмана Я. Сомка Кременчук став полковим містом новоствореного Кременчуцького полку, який проіснував до 1665 чи 1666 років [1, с. 129]. У «Літописі» С. Величка Кременчук згадується, як стратегічний пункт боротьби І. Брюховецького проти П. Тетері у 1663 році, якийсь час тут знаходилася ставка останнього, а потім – його залога [2, с. 29].
У 1665 році І. Брюховецький дає згоду московському цареві на розміщення в українських лівобережних містах воєвод із залогами. У Кременчуці передбачалася залога в кількості 300 чоловік [2, с. 50].
Наразі не будемо заглиблюватися у перебіг буремних подій того часу, відомого в історії України під назвою Руїни. Вони добре й детально описані в численних джерелах, у тому числі й «Літописі» С. Величка. Натомість спробуємо знайти у першоджерелах опис тогочасного Кременчука та його фортифікаційних укріплень.
У 1594 році Еріх Лясота залишає запис про «старий земляний замок» у Кременчуці, проте жодного поселення при ньому не згадує [3, c. 188].
Кременчук позначається, як населений пункт на фрагменті карти-врізки Дніпра Радзвилівської карти Великого князівства Литовського, яка була видана в Амстердамі 1613 року [4, c. 38].
В «Описі України» французького інженера Гійома Боплана відомості про Кременчук 1635 року обмежуються одним абзацем:
«Ще нижче, але на московському боці видно Кременчук [Kremierczow], де є зруйнована древня будівля і де я 1635 р. накреслив план замку. Це місце дуже гарне і зручне для проживання. Крім того, це — останнє місто [на Дніпрі], оскільки далі за ним тягнуться безлюдні степи» [5, c. 38].
Як відомо, креслення Кременчуцького замку не збереглося. Достовірно також невідомо, чи було в майбутньому збудовано сам замок за кресленнями Г. Боплана. Історик Д. Вирський, наприклад, вважає, що «диво сучасної європейської фортифікаційної техніки бастіонного типу так і лишилося у кресленнях» [1, c. 53].
За люстрацією 1636 року, кременчуцькі терени ще «…лежать пустим полем», але Кременчук «бував колись містечком» [6, c. 226].
У 1635–1637 роках Кременчук належав ротмістру коронних військ Стефану Рудзькому [7, c. 193] й використовувався, зокрема, як осередок прибуткового рибного промислу.
1638 року Кременчук неодноразово згадується як місто під час опису подій, пов’язаних із повстанням О. Острянина: тут ставляться польські залоги, діє перевіз через Дніпро [8, c. 333]. За повідомленням Ш. Окольського, 1638 року тут також був розміщений королівський гарнізон [9, c. 279].
Разом із тим, жодного опису фортифікацій, де розміщувалися загадані залоги, не збереглося. Єдиним винятком є «Книга подорожей» Евлії Челебі.
Челебі Е. (1611 – 1682?) – відомий османський мандрівник, богослов та письменник. Народився в Стамбулі у шляхетній родині з високим становищем при дворі. Отримав гарну богословську та світську освіту. Багато мандрував, у тому числі й Східною Європою. Залишив 10-томну «Книгу подорожей». У його книгах чимало перебільшень, але вона є цінним джерелом для вивчення історії багатьох країн, у тому числі й України.
Після подорожей Україною з військом кримського хана Е. Челебі залишив різноманітні описи, зокрема, про характер козаків, їх мову і звичаї, з-поміж них також подав опис багатьох фортець, серед яких був і Кременчук.
Фортеця Кременчук в «Книзі подорожей» Е. Челебі згадується двічі. Перший раз під осінню пору 1657 року. Вдруге – кількома роками пізніше (точна дата у записках відсутня).
«[ФОРТЕЦЯ КРЕМЕНЧУК]
Вона стоїть на землі польського короля і підвладна козаку Дорошенку. Це гарна невелика фортеця, збудована з тесаного каменю. Всього війська в ній три тисячі. У фортеці ми бачили тільки один монастир, але в нього не входили. Рухаючись звідти на кіблу* берегом Дніпра, ми минули упорядковані села і за один перехід досягли фортеці Канів» [10, c. 81].
«Опис фортеці Кременчук
Мовою московитів її називають Яшлавуз-керман. Це дерев’яна фортеця. Про те ж, що внутрішня частина фортеці – кам’яна, і про те, що вона підпорядкована гетьману-полковнику, а також про події, які відбулися в 1067 (1656–57) року, т. Е. В той рік, коли ми разом з ханом Мухаммед-Гіреєм ходили в області поляків і билися з табором сина Ракоці, докладно розказано під відповідним роком. Там же є й опис фортеці.
Цього разу, хоча фортеця і виявилася охопленою жорстоким вогнем, вона продовжувала жити і в вогні, як саламандра. Татарські воїни зазнали гарматного обстрілу і не змогли підійти впритул до неї. Однак всі чотири її боки піддавалися обстрілу протягом п’яти днів і п’яти ночей, і, поки вона горіла, татари встигли взяти безмежну і нескінченну кількість полонених і майна із скарбниць. У той же день ми поскакали звідти, захоплюючи по дорозі різну здобич» [10, c. 112].
Отже, Кременчук мав два рівні укріплень. Внутрішній кам’яний замок невеликих розмірів, але гарний, за оцінкою Е. Челебі мав чотирикутну форму. Всередині розташовувалася церква. Зовнішня фортеця – дерев’яна. Напевне, мова йде про частокіл з вежами на земляному насипу.
Фортеця була озброєна гарматами і мала постійну козацьку залогу. Е. Челебі називає три тисячі козаків, але цю кількість вважають завищеною, що характерно для османського мандрівника. Вище згадувалося про московську залогу в кількості 300 чоловік, яку планувалося розмістити в Кременчуці 1665 року. Але чи могла вона вмістити більшу кількість воїнів?
Про приблизний розмір укріплень можна судити із креслень більш пізньої фортеці, наприклад, 1748 року. Вона була побудована навколо старого укріплення овальної форми 40 сажнів у ширину і 80 – у довжину. Сажень у XVII – XVIII століттях відповідала 2,16 м, тобто стара фортеця займала площу близько 90 на 180 метрів. Цілком достатньо місця для залоги, за уявленнями Е. Челебі, навіть із урахуванням селян з округи, які на час нападу ховалися за стінами замку.
У другій згадці про Кременчук Е. Челебі пише, що «мовою московитів її називають Яшлавуз-керман». В. Тимченко пояснює цю назву від “Яш”, що перекладається як волога, кипчацьке “яшлав” відповідає огузькому “яшлак” або “яшлик”. Отже, “яшлав” — волога, сирість, сира погода. Афікс “-уз” чітко не визначений. Можливо, останній вказує на прикметник. Тобто, “Яшлавуз-керман” — Сира фортеця [11, c. 10].
Але назву Яшлавуз варто тлумачити інакше. Так, російський лінгвіст Д. Хамуркопаран пояснює частку «яш» від yaş кр.-тат., тур., др.-тюрк., yas ног. – «молодий». Як приклад, наводить с. Яшлав (1530 р.) [12, c. 113]. Тобто, «Яш» разом з афіксом множини («Яшлав, Яшлавуз») – «молодого віку», «новий». У Криму існує гірський масив із назвою Яшлав, що походить початково від назви місцевості Яш-даг (молодий ліс), розміщений на плато.
«Керман» з тюркської означає «фортеця». Отже, «Яшлавуз-керман» – «Нова фортеця». За тією ж аналогією, що Ескі-кермен – Стара фортеця. Або Керман-чик – Маленька фортеця.
Згадаємо, що перший опис Е. Челебі Кременчуцької фортеці зроблений через 22 роки (1657) після того, як Г. Боплан, за його твердженням, накреслив тут план замку (1635). Чи була вона збудована саме за цим планом, достеменно не відомо, але для сучасників Е. Челебі це була саме «Нова фортеця» (Яшлавуз-керман), збудована близько 1638 року.
Але як бути з «мовою московитів»? У російській мові слова «яшлавуз» немає. Швидше за все, московити якраз і називали місто «Новая крепость», яке турецькому мандрівнику переклали як «Яшлавуз-керман». Саме так він його й записав до свого щоденника, пізніше використавши при написанні «Книги подорожей».
* Напрямок на Мекку, а точніше на Каабу, якого слід дотримуватись під час мусульманської молитви.
Джерела та література 1. Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до року 1764-го / Дмитро Вирський. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 681 с. 2. Величко С. Літопис / Самійло Величко; [перекл. з кн. укр. мови Валерій Шевчук; відп. ред. О. В. Мишанич]. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 2. – 644 с. 3. Лясота Е. Щоденник Еріха Лясоти зі Стеблева / Еріх Лясота // Мемуари до історії Південної Русі. Випуск 1. – Дніпропетровськ, «Січ», 2005. – 219 с. 4. Сосса Р. Історія картографування території України. Від найдавніших часів до 1920 р. / Ростислав Сосса. – К.: Наукова думка, 2000. – 248 с., 36 іл. 5. Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. / Г. Д. де Боплан — К.: Наукова думка; Кембрідж (Мас.): Укр. наук. ін-т, 1990. - 256 с. 6. Jabłonowski A.W. Źródła dziejowe. T. 5, Lustracye królewszczyzn ziem ruskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVII wieku / Aleksander Walerian Jabłonowski – Warszawa: Gebethner i Wolff, 1877. – ss. 226. 7. Litwin H. Napływ szlachty polskiey na Ukrainę 1569-1648 / Henryk Litwin – Warszawa, 2000. – ss. 224. 8. Голобуцький В. Запорозьке козацтво / Володимир Голобуцький. — К.: Вища школа, 1994. – 539 с. 9. Окольський С. Дневник Симеона Окольского (1637 - 1638 г.) / Симеон Окольский // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – К., 1896, — Вып. ІІ. – 439 с. 10. Челеби Э. Книга путешествия. Крым и сопредельные области. Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века/Эль-вия Челеби. – Вып. 1. Земли Молдавии и Украины. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – 340 с. 11. Тимченко В. Турецький мандрівник Евлія Челебі про фортеці Полтавщини середини ХVII ст. / Віктор Тимченко; ЦОДПА. – Полтава: Археологія, 2005. – 16 с. 12. Хамуркопаран Д. Взаимодействие тюркских и славянских языков в топонимии Северного Причерноморья / Джахит Хамуркопаран. – М.: Институт филологии ФГБОУ ВО «Московский педагогический государственный универститет», 2017. – 254 с.