Звідки походить назва Крюкова

Володимир Ейсмонт

Автор першої ґрунтовної праці з історії Кременчука Ф.Ніколайчик, розповідаючи про минуле колишнього посаду, а згодом – частини міста Крюкова, пояснював його назву від озера Курукового. Інші історики, зокрема, польський дослідник О.Яблоновський, висували подібні версії (від річки Курук), але ніхто з них чомусь не робив спроби пояснити походження самого похідного терміну – курук.

Щоправда, полтавська дослідниця В.Жук пояснює назву Куруків, виходячи з того, що вона “розшифровується у народів багатьох країн — Китай, Якутія, Середня Азія, Азербайджан, Дагестан, Болгарія, Туреччина, Греція — так: “куру”, “курук” – “сухий”, “пересихаючий”, “суха кам’яниста рівнина” та “ова” – у болгарській мові – “рівнина”. Однак таке пояснення, з огляду на те, що правобережні території навколо Кременчука важко назвати “сухими” чи такими, що нагадують “суху” та ще й “кам’янисту рівнину” (вони завжди були заболоченими і багатими на озерця), видається сумнівним.

Більш ймовірною є інша версія, яку спробуємо обґрунтувати нижче, для початку звернувши увагу на деякі важливі для пояснення терміну “курук” історичні обставини та джерела.
Перша писемна звістка, що згадує похідний топонім (точніше, гідронім) Курукове, належить до 1625 р., коли, як відомо, в урочищі Ведмежі Лози на березі Курукового озера відбулася битва між польськими та козацькими військами. За результатами мирних переговорів було складено договір, який увійшов в історію під назвою Куруківський трактат.

М.Грушевський, досліджуючи обставини однієї з битв кампанії 1625 р., посилається на тогочасне польське джерело, в якому згадується про залишки старого городища, “де і тепер ще є останки турецького мечету” біля р. Цибульник, яка впадає у Дніпро на кілька кілометрів вище від нинішнього Крюкова (нині це місце затоплене Кременчуцьким водосховищем).

Про «стару татарську церкву» на високому погорбі на правому березі Дніпра, трохи вище за течією від Кременчука, згадує у своєму щоденнику і відомий сілезький мандрівник — посланець Австрійського імператора Еріх Лясота, який мандрував Дніпром у 1594 р.

Археологи, зокрема, О.Супруненко, схильні датувати згадувані в цих джерелах залишки татарської мечеті золотоординськими часами, вважаючи, що мова йде про центричний купольний мавзолей.
На прилеглих до сучасного Кременчука теренах виявлено ряд археологічних знахідок золотординського часу (ХІІІ-XIV ст.): на території самого Кременчука, сіл Устимівки, Шушвалівки, Максимівки, смт. Градизька та ін.
Все це підтверджує активну присутність золотоординців на території сучасної Кременчуччини та прилеглих земель, які входили до північої частини Західного улусу Золотої орди. Золота орда, як відомо, була потужним військово-політичним об’єднанням, існування якого потребувало постійної готовності до регулярних воєнних дій.

Задля забезпечення своїх армій монгольські та тюркомовні племена утворювали на підвладних їм теренах своєрідні заповідники, – недоторканні великі території, які ретельно оберігалися від випасів, полювань чи іншого господарського використання.

Такі заповідники називалися куруками. Про час появи таких військових заповідників єдиної думки серед дослідників немає. Так, В. Борейко вважає, що вони існували у Х-ХV ст., Г.Семенов виводить їх вже з VII ст. Спираючись на арабського історіографа ат-Тарабі (ІХ ст.), а також на інші джерела, С.Кляшторний також доводить існування куруків-заповідників у тюркських народів ще з VII ст. Разом із тим, всі історики сходяться на тому, що заповідники-куруки існували аж до XV ст.

Уривок з «Історії» ат-Тарабі, який наводиться у С.Кляшторного, дає чіткі уявлення про те, як використовувалися заповідники-куруки:

«Хакан приказал своим готовиться к войне. А у хакана были во владении луг и заповедные горы, к которым никто не приближался и не смел в них охотиться, ибо они были оставлены для [подготовки] к войне. Пространство, которое занимал этот луг, было в три дня [пути] и заповедника в горах — три дня. И люди стали готовиться [к походу]. Они выпустили пастись свои стада [на заповедный луг], стали дубить шкуры убитых на охоте животных и делать из них сосуды, стали изготавливать луки и стрелы».

Наведені вище дані дають тверду підставу запронувати версію, що золотоординці Західного улусу (особливо, зважаючи на його прикордонне географічне положення) використовували правобережну територію, прилеглу до Кременчуччини, в якості заповідника-курука, оберігаючи його на випадок воєн. Термін курук дав згодом назву річці Курук (яка з часом перетворилася на одну з Дніпровських проток), а та, в свою чергу – озеру Куруковому.

Цілком можливо, що необхідність оборони заповідника-курука на правому березі Дніпра та контролю над переправою змушували золотоординців тримати тут постійні військові залоги. Самі ординці, як відомо, укріплень не будували, а для власних поселень та таборів використували давньоруські селища чи укріплення, або ж зводили невеличкі містечка під захистом природніх умов. Заплава ж на правому березі Дніпра навпроти Кременчука якнайкраще відповідала цим вимогам.

Тут варто було б звернути увагу на згадки про залишки городища поблизу озера Курукового, які є в описах вже згадуваної Куруківської битви. Це могли бути як руїни давньоруського поселення, що використовувалося для розміщення військової залоги ординцями, так і власне ординцями побудованого містечка. Доречно, у зв’язку з цим, ще раз згадати також версію щодо походження назви Крюкова польського історика О.Яблоновського, який виводив її від тюкського словосполучення «Курукова», де «-ова» — твердиня, форт. Як і назву Очакова, він пояснював назву Курукова як «твердиня (форт) на р. Курук”. Згадані вище залишки городища цілком могли бути тим укріпленням (фортом), про яке писав О.Яблоновський, але до його версії варто було б внести поправку: Курукове – це форт курука-заповідника.

Було б цілком логічним також припустити, що наведені вище обставини мали зв’язок і з появою назви Керменчик, стосовно укріпленого поселення на лівому боці Дніпра, яке також могло використовуватися ординцями для контролю над переправою.